23 терміни
Евфемізм
Евфемізм — слово або вислів, що пом'якшено, непрямо чи завуальовано називає предмет, дію або явище, які з етичних, релігійних чи соціальних міркувань незручно позначати прямо: «відійшов у вічність» замість «помер», «людина похилого віку» замість «стара». Евфемізм спирається на суспільні уявлення про пристойність, табу й ввічливість, замінюючи різке чи неприємне поняття лагіднішим синонімом або описовим зворотом. У художньому мовленні евфемізм може створювати іронічний ефект або характеризувати персонажа через його манеру висловлюватися. Протилежним явищем є дисфемізм — навмисно згрублена заміна. Евфемізми — важливий предмет стилістики, соціолінгвістики й вивчення мовної картини світу.
Евфонія
Евфонія (милозвучність) — приємне для слуху звучання мовлення, досягнуте гармонійним добором і поєднанням звуків, уникненням немилозвучних збігів. Українська мова має розвинену систему засобів милозвучності — чергування у/в, і/й, прийменникових та афіксальних варіантів, — що дозволяє уникати важких скупчень приголосних або голосних. У поезії евфонія є важливим складником художньої форми: гармонійна звукова організація підсилює емоційний вплив вірша, творить його наспівність і музичність. Евфонія тісно пов'язана зі звукописом, ритмом та інтонацією твору. Протилежним поняттям є какофонія — навмисне або мимовільне немилозвуччя. Милозвучність як естетична якість мовлення є предметом фоностилістики й важливим критерієм культури художнього та усного мовлення.
Едиційна практика
Едиційна практика (текстологічна) — прикладна частина текстології, що розробляє принципи й методи наукового видання творів: вибір і встановлення основного тексту, його передавання (транскрипцію), укладання апарату (варіантів, різночитань, приміток, коментарів), структуру видання. Головні типи наукових видань — академічне (повне, з вичерпним текстологічним апаратом), критичне (з очищеним, вивіреним текстом і варіантами) та науково-популярне. Едиційна практика вирішує складні питання: який текст брати за основу («останньої творчої волі» автора чи прижиттєвий), як передавати правопис і пунктуацію, як подавати авторську й цензурну правку. Українська академічна едиційна практика має вагомі здобутки: багатотомні повні зібрання творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, підготовлені Інститутом літератури, звільняють тексти від цензурних спотворень радянської доби. Стандарти опису й видання регулюють також державні та бібліотечні норми.
Езопова мова
Езопова мова — особлива система інакомовлення, вироблена для приховування справжнього змісту від цензури, коли пряме висловлення думки неможливе через політичні чи суспільні заборони. Названа за іменем легендарного давньогрецького байкаря Езопа, езопова мова послуговується алегорією, натяком, іронією, алюзією, вигаданими сюжетами й «безпечними» образами, за якими проступає гострий критичний смисл, зрозумілий утаємниченому читачеві. Ця система розквітала в підцензурних літературах, зокрема в українській під імперським та тоталітарним гнітом, де письменники маскували національні й соціальні ідеї байковими, історичними чи алегоричними образами. Езопова мова — важливе явище історії літератури, що засвідчує здатність художнього слова протистояти забороні через витончене іносказання.
Екзистенціалізм
Екзистенціалізм — філософсько-літературний напрям середини XX століття, що поставив у центр проблему існування окремої людини, її свободи, вибору й відповідальності в абсурдному, позбавленому наперед даного сенсу світі. Екзистенціалістська література досліджує межові ситуації — самотність, тривогу, страх смерті, необхідність творити сенс власного буття. Провідні постаті — французи Жан-Поль Сартр («Нудота») та Альбер Камю («Сторонній», «Чума», есе «Міф про Сізіфа»). В українській літературі екзистенційна проблематика — свобода особистості, вибір у нелюдських обставинах, гідність перед лицем смерті — звучить у романі Івана Багряного «Сад Гетсиманський», у поезії Василя Стуса, чия творчість і життя стали втіленням екзистенційного вибору незламності, та в новітній прозі, що осмислює досвід тоталітаризму й війни.
Екзотизм
Екзотизм — іншомовне слово, що позначає реалію, характерну для життя, побуту чи культури певного народу або країни й не властиву мовному середовищу, у якому воно вживається: «сакля», «чадра», «самурай», «гейша». На відміну від варваризмів, екзотизми називають конкретні національні предмети та явища, для яких у мові немає власного відповідника. У художній літературі екзотизми відтворюють національний колорит зображуваної країни, занурюють читача в чужу культурну атмосферу, надають опису достовірності й мальовничості. Вони особливо характерні для творів про життя інших народів, для мандрівних нарисів та історико-пригодницької прози. Екзотизми межують із запозиченнями й варваризмами та є важливим предметом лексикології, лінгвокраїнознавства й стилістики.
Екслібрис
Екслібрис (з лат. ex libris — «з книг [такого-то]») — книжковий знак власника: художньо оформлений ярлик, наклеєний на внутрішньому боці оправи чи форзаці, або відбиток штемпеля, що засвідчує належність книги певній особі, родині чи бібліотеці. Екслібрис зазвичай містить ім'я або герб власника, девіз, а часто й сюжетне зображення, що характеризує його інтереси. Розрізняють екслібрис гербовий (геральдичний), вензелевий (з ініціалами) та сюжетний. Як окремий вид графічного мистецтва екслібрис постав у Європі з поширенням друкованої книги (XV–XVI ст.); над ними працювали видатні графіки, зокрема Альбрехт Дюрер. Екслібрис — цінне джерело для встановлення провенансу (історії побутування) книги, реконструкції приватних та монастирських книгозбірень. Мистецтво українського екслібриса має давню традицію; у XX ст. його розвивали графіки Георгій Нарбут та Яків Гніздовський. Спорідненим знаком є суперекслібрис — герб чи ініціали, витиснені на оправі.
Експозиція
Експозиція — початковий компонент сюжету, що передує зав'язці й уводить читача в художній світ твору: знайомить із місцем і часом дії, основними персонажами, обставинами, які передували конфліктові, створює необхідне тло для розуміння подальших подій. Експозиція може бути прямою (на початку твору), затриманою (подається згодом) або зворотною (розкривається наприкінці). Її завдання — підготувати ґрунт для розвитку дії, не розкриваючи ще самого конфлікту. Наприклад, у повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» експозиція змальовує село, родину Кайдашів та їхній побут, готуючи ґрунт для майбутніх сварок. Майстерна експозиція одразу занурює читача в атмосферу твору, як-от описи карпатського світу на початку «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського, що готують сприйняття трагічної історії кохання Івана й Марічки.
Експресіонізм
Експресіонізм — модерністський напрям початку XX століття (розквіт — 1910-і — 1920-і роки, насамперед у німецькомовній культурі), що прагнув до загостреного, суб'єктивного вираження внутрішнього стану людини — болю, жаху, крику душі перед хаосом і катастрофами доби. Експресіонізм відмовляється від правдоподібності на користь деформації, гіперболи, гротеску, контрасту; йому властиві напруженість, трагічний пафос, увага до вічних, «останніх» питань буття. У світовій літературі експресіонізм представлений драмами Ґеорґа Кайзера, прозою, близькою до Франца Кафки. В українській літературі найпотужнішим виразником експресіонізму став Василь Стефаник: його стислі, разючі новели («Камінний хрест», «Новина», «Марія») з нелюдською силою передають трагедію селянина, розпач, смерть. Експресіоністичні риси має також драматургія Миколи Куліша та проза доби 1920-х.
Елегія
Елегія — ліричний вірш медитативного, споглядального характеру, пройнятий настроєм смутку й роздуму про скороминущість життя, втрачене кохання, самотність чи невідворотність смерті. Назва походить від грецького «elegos» — журлива пісня під акомпанемент флейти. В античності елегія мала й ширший зміст (Овідій, Проперцій), а меланхолійного забарвлення набула в новоєвропейській поезії. Класичний зразок — «Елегія, написана на сільському цвинтарі» Томаса Ґрея. В українській літературі елегійні мотиви звучать у поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, а особливо — у філософській ліриці Володимира Свідзинського та в елегіях неокласика Максима Рильського й Миколи Зерова, де скорбота поєднується з ясністю думки й досконалістю форми.
