Теорія й критика
Наратологія
Наратологія — теорія оповіді (наративу), що вивчає структуру, рівні та засоби художнього викладу подій. Постала на структуралістському ґрунті наприкінці 1960-х; термін увів Цветан Тодоров. Наратологія розрізняє історію (fabula — послідовність подій) і дискурс (siuzhet — спосіб їх викладу), досліджує наратора, точку зору (фокалізацію), нараційні рівні, час оповіді (порядок, тривалість, частоту). Класичну модель розробив Жерар Женетт у праці «Оповідний дискурс» (1972), увівши поняття фокалізації, аналепсису (ретроспекції) та пролепсису (передбачення). Значний внесок зробили також Ролан Барт, А.-Ж. Ґреймас, Мике Баль, Франц Штанцель. Постання «посткласичної наратології» розширило її на когнітивні, феміністичні та трансмедійні студії. Наратологічний інструментарій — незамінний для аналізу прозової композиції.
Відео
Порівняй «Наратологія» з іншим терміном
Значення, витоки та відмінність — поруч, пліч-о-пліч.
Відмінність
Дві дисципліни різного обсягу. Семіотика — ЗАГАЛЬНА наука про знаки й знакові системи в мові, літературі, культурі; вона вивчає, як узагалі твориться й передається значення (Соссюр, Пірс, Лотман, Еко). Наратологія — ВУЖЧА, спеціальна теорія оповіді: структура наративу, наратор, фокалізація, час оповіді (Женетт). Семіотика — про знак загалом; наратологія — про один тип знакової побудови, розповідь. Наратологія спирається на семіотику як частина на ціле.
