61 термін
Палеографія
Палеографія (з грец. «давнє письмо») — допоміжна історико-філологічна дисципліна, що вивчає історію та зовнішні ознаки давнього письма: форми літер (графіку), знаряддя й матеріали письма (папірус, пергамент, папір, чорнило), оздоблення рукописів, водяні знаки, скорочення й лігатури. Головна практична мета палеографії — прочитання давніх текстів, а також їх датування й локалізація за характером письма. Слов'янська (кирилична) палеографія розрізняє історичні типи письма: устав (найдавніше, урочисте, XI–XIV ст.), напівустав (XIV–XVII ст.) та скоропис (від XV ст., ділове письмо). Знання палеографії — необхідна умова роботи текстолога й медієвіста з рукописними джерелами. Основи української кириличної палеографії розробляли Іван Каманін, Володимир Перетц та Лідія Дубровіна. Спорідненою дисципліною, що вивчає документи на пергаменті й папері, є дипломатика; водяні знаки досліджує філігранологія.
Палімпсест
Палімпсест (з грец. «зіскоблений знову») — рукопис на пергаменті, з якого зіскоблено чи змито первісний текст, щоб на його місці написати новий. Через дорожнечу пергаменту в середні віки старі рукописи нерідко «переписували» таким чином, знищуючи давніші тексти заради нових. Проте сліди первісного письма часто проступають; сучасні методи (ультрафіолетове й мультиспектральне сканування, спеціальна фотографія) дають змогу прочитати змитий текст, тож палімпсести стали цінним джерелом для відновлення втрачених пам'яток античності та середньовіччя. Знаменитий приклад — Архімедів палімпсест, під богослужбовим текстом якого виявлено втрачені праці Архімеда. У переносному значенні «палімпсест» став метафорою багатошаровості культури, тексту й пам'яті, крізь який «просвічує» минуле; у цьому сенсі поняття вживають Жерар Женетт («Палімпсести») та теоретики інтертекстуальності.
Паліндром
Паліндром (рак, перевертень) — слово, словосполучення, рядок чи цілий текст, що однаково читаються зліва направо й справа наліво: «око», «потоп», «Я несу гусеня». Паліндром належить до формально-експериментальних, комбінаторних жанрів словесності, у яких художній ефект досягається завдяки віртуозному подоланню жорсткого технічного обмеження — оборотності буквеної послідовності. Складання паліндромів вимагає виняткової мовної винахідливості й відчуття звуко-буквеної структури слова. Історично паліндроми відомі з античності та бароко, а в українській літературі до них зверталися майстри формального експерименту, зокрема Іван Величковський у добу Бароко. Паліндром демонструє ігровий, комбінаторний потенціал мови й належить до царини «поезії форми», курйозних і візуально-словесних жанрів.
Памфлет
Памфлет — гострий публіцистично-сатиричний твір викривального характеру, спрямований проти певної суспільно-політичної системи, ідеології, соціального явища чи конкретної особи; вирізняється пристрасним, полемічним тоном, нищівною іронією та відкритою тенденційністю. На відміну від фейлетона, памфлет масштабніший, ідейно загостреніший, часто зачіпає засадничі питання суспільного життя. Жанр має давню традицію політичної полеміки (памфлети доби Реформації, Джонатан Свіфт). В українській літературі видатним памфлетистом був Микола Хвильовий, чиї памфлети доби 1920-х — «Камо грядеши?», «Думки проти течії» — стали маніфестом культурного самоствердження нації та її рішучої орієнтації на Європу. Публіцистичну гостроту памфлета мала також рання полемічна проза Івана Франка та Лесі Українки.
Парадокс
Парадокс — судження, що на перший погляд суперечить здоровому глуздові чи усталеній думці, але за глибшого розгляду виявляє несподівану, часто гірку або дотепну істину: «Поспішай повільно», «Я знаю, що нічого не знаю». Парадокс ґрунтується на зіткненні протилежностей у межах одного вислову, чим вражає, змушує замислитися й переглянути звичні уявлення. Як стилістичний і мисленнєвий прийом парадокс широко вживається в афористиці, філософській прозі, драматургії та інтелектуальній літературі; блискучим майстром парадоксу був Оскар Уайльд. Парадокс тісно пов'язаний з оксимороном (мовне вираження суперечності) та іронією. Він є потужним засобом загострення думки, викриття банальності й стимулювання критичного, нешаблонного сприйняття світу читачем.
Паралелізм
Паралелізм — стилістична фігура, що полягає в однаковій або подібній синтаксичній побудові суміжних відрізків мовлення (рядків, речень, строф). Синтаксичний паралелізм створює ритмічну впорядкованість і смислове співвіднесення зіставлюваних частин. Особливий різновид — психологічний паралелізм фольклору, у якому картина природи ставиться поряд із людським переживанням, розкриваючи його через аналогію («Ой у лузі червона калина похилилася — чогось наша славна Україна зажурилася»). Паралелізм є одним із найдавніших принципів організації народнопоетичного мовлення й тісно пов'язаний із композицією твору. Він може поєднуватися з анафорою, антитезою та повтором, формуючи складні структури образного зіставлення в поезії та прозі.
Парнаська школа
Парнаська школа (парнасизм) — течія у французькій поезії другої половини XIX століття, що протиставила романтичній суб'єктивності культ об'єктивності, безсторонності, досконалої, «різьбленої» форми та принцип «мистецтво заради мистецтва». Парнасці (назва — від міфічної гори Парнас, оселі муз) прагнули пластичної чіткості образу, вишуканості вірша, звертались до античних, екзотичних, історичних сюжетів. Провідні постаті — Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє, Жозе-Марія де Ередіа. Парнаський культ бездоганної форми, ясності й майстерності суголосний естетиці українських неокласиків 1920-х років (Микола Зеров, Максим Рильський), які так само обстоювали «культуру слова», досконалість сонета й александрійського вірша та рівнялися на класичні європейські зразки, протистоячи ідеологічній заангажованості мистецтва.
Пародія
Пародія — комічне або сатиричне наслідування стилю, тематики чи манери певного твору, автора або жанру, за якого впізнавані ознаки зразка перебільшуються й переосмислюються задля висміювання. Пародія ґрунтується на контрасті між високим, серйозним зразком та зниженим, комічним його відтворенням, оголюючи штампи, слабкості чи претензійність оригіналу. Розрізняють пародію гумористичну (доброзичливе кепкування) та сатиричну (гостре викриття). Пародія є важливим жанром комічної літератури й водночас формою літературної критики, що виявляє характерні риси стилю через їх загострення. Вона тісно пов'язана з травестією, бурлеском та інтертекстуальністю. Історично пародія відіграє помітну роль у оновленні літератури, іронічно долаючи закостенілі форми й відкриваючи шлях новим художнім пошукам.
Пароніми
Пароніми — слова, близькі за звучанням і морфемною будовою, але різні (цілком або частково) за значенням: «уява — уявлення», «громадський — громадянський», «ефектний — ефективний». Часткова звукова подібність паронімів за відмінності значень спричиняє їх помилкове сплутування в мовленні, тому паронімія є важливою проблемою культури мови й потребує уважного розрізнення значеннєвих відтінків. Водночас у художній літературі свідоме зближення паронімів стає стилістичним прийомом — парономазією, що будує на їхньому співзвуччі звукосмислову гру та увиразнює вислів. Пароніми часто мають спільний корінь, що й зумовлює їхню формальну схожість. Вивчення паронімії належить до лексикології, стилістики та культури мови; практичне розрізнення паронімів подають спеціальні словники паронімів.
Парономазія
Парономазія — стилістична фігура, що полягає в навмисному зближенні співзвучних, але різних за значенням слів (паронімів) задля увиразнення смислу та створення звукосмислової гри: «сон — сум», «клятва — кара». На відміну від каламбуру, спрямованого передусім на комічний ефект, парономазія частіше слугує ліричному підкресленню смислового зв'язку між подібними за звучанням словами, породжуючи ефект несподіваного значеннєвого перегуку. Вона активізує увагу до звукової форми слова, посилює його виразність і запам'ятовуваність. Парономазію широко використовують у поезії, афоризмах, прислів'ях, заголовках та рекламних слоганах. Ця фігура тісно пов'язана зі звукописом та паронімією й належить до засобів звукосмислової організації художнього мовлення.
