Теорія й критика
Поліфонія
Поліфонія (у літературознавстві) — тип художньої побудови роману, за якого твір являє собою множинність самостійних, незлитих голосів і свідомостей, повноцінний діалог рівноправних позицій, а не підпорядкування їх єдиному авторському голосові. Поняття (запозичене з музики) увів Михайло Бахтін у праці «Проблеми творчості Достоєвського» (1929; перероблене видання 1963 р. — «Проблеми поетики Достоєвського»), назвавши Федора Достоєвського творцем поліфонічного роману. У поліфонічному творі герой — не «об'єкт» авторського слова, а самостійний «суб'єкт» власного світогляду; автор не завершує героя ззовні, а вступає з ним у діалог. Поліфонії протиставлено «монологічний» роман, де світогляди підпорядковані авторській ідеї. Концепція поліфонії тісно пов'язана з діалогізмом і стала впливовим інструментом аналізу романної форми; її застосовують і до модерністської та постмодерної прози, зокрема до багатоголосих романів української літератури XX століття.
Порівняй «Поліфонія» з іншим терміном
Значення, витоки та відмінність — поруч, пліч-о-пліч.
Відмінність
Два поняття Бахтіна, ціле й його втілення. Діалогізм — ЗАГАЛЬНА філософія слова: будь-яке висловлювання за природою звернене до іншого, «двоголосе», відповідає й передбачає відповідь. Поліфонія — КОНКРЕТНИЙ тип роману, де ця діалогічність утілена як множинність самостійних, незлитих голосів і свідомостей, повноцінний діалог рівноправних позицій (Достоєвський). Діалогізм — принцип мови загалом; поліфонія — його реалізація в жанрі роману.
