13 термінів
Образ автора
Образ автора — концентроване втілення сутності твору, організаційний центр, що об'єднує всю систему мовних і композиційних засобів у художнє ціле; «друге я» письменника, наявне в тексті. Поняття образу автора розробив мовознавець Віктор Виноградов у працях про мову художньої літератури, наголошуючи, що образ автора — не сам письменник-біографічна особа, а створений у творі носій єдиної творчої свідомості, ставлення й оцінки. Образ автора виявляється в доборі мовних засобів, у тоні оповіді, у ставленні до зображеного, у композиції. Споріднене поняття «імпліцитний автор» увів Вейн Бут («Риторика прози») — це образ автора, реконструйований читачем із самого тексту, відмінний і від реального автора, і від наратора. Розмежування реального автора, образу (імпліцитного) автора та наратора — важливий інструмент аналізу. Образ автора по-різному виявляється в різних родах: найопосередкованіше — у драмі, найвиразніше — у ліриці та в авторській оповіді епосу.
Образ-символ
Образ-символ — художній образ, який поряд із конкретно-предметним значенням несе узагальнено-символічний зміст, стаючи знаком глибшої ідеї, стану чи явища. На відміну від звичайного образу, образ-символ багатозначний і не вичерпується прямим значенням; на відміну від абстрактного символу — зберігає повнокровну чуттєву конкретність. Образ-символ виникає, коли конкретна деталь чи образ у контексті твору набуває розширеного, узагальнювального смислу. Класичні образи-символи — вишневий сад (краса, що минає), чайка, буревісник. В українській літературі яскраві образи-символи — «камінний хрест» у новелі Василя Стефаника (символ трагедії селянина-емігранта, розриву з рідною землею), «пропаща сила» Панаса Мирного, образ-символ саду й слова. Символічної багатозначності сповнені образи драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки (Мавка, «той, що греблі рве», верба) та поезії символістів.
Обрамлення
Обрамлення (рамкова композиція) — композиційний прийом, за якого один твір (або кілька вставних оповідей) вміщується в рамку іншого: є основна «обрамлювальна» оповідь, усередині якої розгортаються вставні історії, об'єднані спільною ситуацією чи оповідачем. Обрамлення дозволяє поєднати кілька сюжетів, увести розповідача, створити ефект «історії в історії», грати різними часовими та наративними планами. Класичний зразок світової літератури — «Декамерон» Джованні Боккаччо, де десятеро молодих людей, рятуючись від чуми, розповідають одне одному сто новел; таку саму будову має «Тисяча й одна ніч» із оповідачкою Шахерезадою. В українській літературі рамкову композицію використовували автори збірок оповідань, а також письменники, що вводили постать оповідача-посередника; обрамлення посилює художню умовність, підкреслює процес розповідання й майстерно поєднує різнорідний матеріал у художню цілість.
Обрядова пісня
Обрядова пісня — узагальнена назва пісень, генетично пов'язаних із народними обрядами календарного та родинного циклів, що супроводжують ритуальні дії й мають магіко-заклинальну функцію. Календарно-обрядові пісні поділяють на зимові (колядки, щедрівки), весняні (веснянки, гаївки), літні (купальські, петрівчані, жниварські) та осінні. Родинно-обрядові — весільні, хрестинні, похоронні голосіння. Обрядова пісня — найдавніший пласт фольклору, у якому збереглися язичницькі уявлення про природу, космос і родючість. Фундаментальне дослідження календарної обрядовості здійснив Олекса Воропай у праці «Звичаї нашого народу» (1958). Обрядову пісенність вивчали також Хведір Вовк та Володимир Гнатюк. Обрядовий мелос надихав професійних композиторів — Миколу Лисенка й Миколу Леонтовича.
Ода
Ода — урочистий ліричний вірш, що прославляє видатну особу, значну подію, високу ідею чи явище й вирізняється піднесеним, патетичним тоном, багатством риторичних фігур та строфічною будовою. Жанр походить від давньогрецької хорової пісні; його канон заклали Піндар (урочисті оди на честь переможців Олімпійських, Піфійських, Істмійських і Немейських ігор) і римлянин Горацій. У добу класицизму ода стала одним із провідних «високих» жанрів. В українській літературі ода зазнала бурлескно-травестійного переосмислення: Іван Котляревський у «Пісні на Новий 1805 год» пародіює одичну патетику. Пізніше урочисту одичну інтонацію використовували Павло Тичина, Максим Рильський. У світовій традиції відомі оди Джона Кітса («Ода до грецької урни»), Фрідріха Шиллера («Ода до радості»).
Оказіоналізм
Оказіоналізм (індивідуально-авторський неологізм) — слово, створене письменником для одноразового вжитку в конкретному контексті, поза яким воно зазвичай не функціонує. На відміну від загальномовних неологізмів, що входять до словника, оказіоналізм лишається належністю авторського стилю, зберігаючи відчутну новизну й індивідуальність. Оказіоналізми виникають унаслідок сміливого словотворчого пошуку й слугують засобом увиразнення образу, згущення емоції, створення несподіваного асоціативного ефекту. Вони особливо характерні для поезії авангарду й модернізму з їхнім культом мовного експерименту; яскраві оказіоналізми творили Павло Тичина, Микола Бажан, поети-футуристи. Оказіоналізм демонструє творчий, породжувальний потенціал мови й межі її словотвірних можливостей, що робить його важливим об'єктом стилістики.
Оксиморон
Оксиморон (оксюморон) — стилістична фігура, що поєднує в одному образі логічно несумісні, взаємозаперечні поняття: «живий труп», «гарячий сніг», «дзвінка тиша», «солодка мука». Грецька назва означає «дотепно-безглузде». Зіткнення протилежних значень породжує новий, парадоксальний смисл, що яскраво передає складність, суперечливість або граничну напругу переживання. Оксиморон особливо продуктивний у ліриці для вираження амбівалентних почуттів, а також у назвах творів, де він одразу створює інтелектуальну напругу. На відміну від антитези, що протиставляє поняття в межах різних членів речення, оксиморон стискає суперечність в одне словосполучення. Це витончений засіб парадоксальної образності поетичного мовлення.
Октава
Октава — восьмирядкова строфа з римуванням abababcc, у якій шість рядків із почерговою римою завершуються фінальним двовіршем зі суміжною римою. Октаву започаткував Джованні Боккаччо (XIV ст.), а поети доби Відродження, зокрема Аріосто й Тассо, утвердили її у великому оповідному епосі, і вона стала класичною строфою поеми: перші шість рядків розгортають дію, а завершальний дистих підсумовує або дотепно «замикає» строфу. Стала будова октави вимагає майстерного володіння римою й композиційним ритмом. В українській поезії октаву використовували в перекладах ренесансного епосу та в оригінальних поемах, орієнтованих на європейську класичну традицію твердих строфічних форм.
Омоніми
Омоніми — слова, однакові за звучанням і/або написанням, але цілком різні за значенням, між якими немає смислового зв'язку: «коса» (заплетене волосся, знаряддя для косіння, вузька смуга суходолу). На відміну від багатозначного слова, значення якого пов'язані спільним смисловим стрижнем, омоніми — це різні слова, що випадково збіглися у формі. Розрізняють повні омоніми, омофони (однакове звучання, різне написання), омографи (однакове написання, різна вимова) та омоформи. У художній літературі омонімія є основою каламбурів, дотепів, мовної гри, парадоксальних зіставлень і засобом створення комічного ефекту. Омонімія вивчається лексикологією; її слід чітко відмежовувати від полісемії, з якою вона межує, але принципово відрізняється відсутністю смислового зв'язку.
Оповідання
Оповідання — малий епічний прозовий жанр, що зображує окремий випадок чи епізод із життя одного або кількох персонажів; від новели відрізняється спокійнішим розвитком дії, відсутністю обов'язкового несподіваного повороту та більшою увагою до побуту, характеру, середовища. Оповідання прагне життєвої достовірності й типовості зображеного. Це один із найпоширеніших жанрів реалістичної та сучасної прози. В українській літературі майстрами оповідання були Іван Франко («Малий Мирон», бориславський цикл), Борис Грінченко, Панас Мирний, Григір Тютюнник («Три зозулі з поклоном»), Валерій Шевчук. У світовій традиції жанр представлений Антоном Чеховим, Джеком Лондоном, Марком Твеном, а в XX столітті — Хорхе Луїсом Борхесом і Реймондом Карвером.
