17 термінів
Дадаїзм
Дадаїзм — радикальний авангардний рух, що виник 1916 року в Цюриху як бунт проти безглуздя Першої світової війни, буржуазної культури, логіки й традиційного мистецтва. Дадаїсти сповідували антимистецтво, епатаж, абсурд, випадковість, руйнування форми й сенсу; вони творили колажі, «вірші з капелюха» (з випадково витягнутих слів), проголошуючи заперечення будь-яких естетичних і суспільних норм. Походження назви «дада» непевне; за поширеною версією, це випадково знайдене в словнику французьке слово «dada» («коник-іграшка»). Засновники — Трістан Тцара, Гуґо Балль, Ганс Арп. Дадаїзм проіснував недовго, але підготував ґрунт для сюрреалізму й усього подальшого авангарду. Його бунтівний, руйнівний дух, гру з абсурдом і випадковістю типологічно перегукується з деякими радикальними експериментами українського авангарду 1920-х років — футуристів на чолі з Михайлем Семенком, які так само ламали традиційні норми віршування й епатували публіку.
Дактилічна рима
Дактилічна рима — рима з наголосом на третьому складі від кінця, коли після наголошеного йдуть два ненаголошені склади (наприклад, «го́лосом — ко́лосом»). Її клаузула трискладова, тому така рима звучить особливо співуче, розлого й уповільнено, надаючи рядкові фольклорного або елегійного забарвлення. Дактилічні рими часто трапляються в стилізаціях під народну пісню та в ліриці з наспівною інтонацією. Тип рими знову ж таки визначається будовою клаузули: два ненаголошені склади після наголосу й роблять риму дактилічною. Чергування дактилічних рим із чоловічими та жіночими дає багатий, різноманітний ритмічний малюнок строфи.
Дактиль
Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі (—UU). Назва походить від грецького слова «палець», будова якого (одна довша й дві коротші фаланги) нагадує співвідношення складів у стопі. Дактилічний ритм має розлогий, урочистий, дещо елегійний рух; античний гекзаметр — шестистопний дактиль — був основним розміром героїчного епосу (Гомерові поеми). В українській поезії дактиль надає рядкові плавності й наспівності; ним послуговувалися для перекладів античної класики та для медитативної лірики. Через велику протяжність трискладові розміри загалом сприймаються повільнішими й «важчими» за двоскладові ямб і хорей.
Двійник
Двійник — художній образ, що є «другим я» персонажа, його дзеркальним відображенням, alter ego або втіленням витісненої, прихованої частини особистості. Мотив двійництва (двійника) розкриває внутрішню роздвоєність людини, боротьбу протилежних начал у душі, проблему ідентичності. Він розквітнув у літературі романтизму (Ернст Теодор Амадей Гофман, Едгар Аллан По «Вільям Вільсон») та став наскрізним у прозі Федора Достоєвського (повість «Двійник»). Психоаналіз (Зигмунд Фройд, есе «Моторошне») та юнгіанство (архетип Тіні) дали двійництву глибоке психологічне тлумачення. Класичні втілення — «Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда» Роберта Луїса Стівенсона, «Портрет Доріана Ґрея» Оскара Вайлда. В українській літературі мотив двійника й роздвоєної свідомості яскраво розроблено в новелістиці Миколи Хвильового («Я (Романтика)») та в модерній прозі.
Декаданс
Декаданс (від фр. «занепад») — умонастрій і сукупність кризових явищ у культурі кінця XIX — початку XX століття, позначені відчуттям утоми, розчарування, зневіри, естетизацією згасання, смерті, витонченої краси й індивідуалізму. Декадентство виражало настрої «кінця віку» (fin de siècle), протест проти міщанства та позитивізму, культ штучного й вишуканого. Літературні прояви — поезія «проклятих поетів», роман «Навпаки» Жоріса-Карла Гюїсманса, творчість Оскара Вайлда. Декаданс тісно переплітається із символізмом і раннім модернізмом. В українській літературі декадентські настрої — меланхолія, індивідуалізм, естетизм — частково виявилися в ліриці «Молодої музи», у ранній творчості окремих модерністів, проте були переважно подолані сильним національно-визвольним і героїчним пафосом, характерним для української культури цієї доби, зокрема для неоромантизму Лесі Українки.
Деконструкція
Деконструкція — стратегія читання й аналізу тексту, розроблена французьким філософом Жаком Дерідою (праці «Про граматологію», «Письмо та відмінність», 1967). Деконструкція виявляє в тексті внутрішні суперечності, приховані ієрархії та бінарні опозиції (мовлення/письмо, присутність/відсутність, центр/периферія), показуючи їхню нестійкість і взаємну оборотність. Ключові поняття Деріди — «розрізнення» (différance), «слід», «розсіювання значення», критика «логоцентризму» й «метафізики присутності». Деконструкція заперечує ідею остаточного, «правильного» значення тексту, стверджуючи принципову множинність прочитань. У літературознавстві вона стала основою Єльської школи критики (Пол де Ман, Дж. Гілліс Міллер, Гарольд Блум). Деконструкція вплинула на постструктуралізм, постмодерну теорію та постколоніальні студії, змінивши саме уявлення про природу тексту.
Детектив
Детектив — прозовий жанр, сюжет якого будується на розкритті таємничого злочину (найчастіше вбивства) шляхом логічного аналізу, спостережливості та дедукції; у центрі — постать слідчого чи детектива, а читач залучається до інтелектуальної гри з розгадування загадки. Основоположником жанру вважають Едгара Аллана По (оповідання про сищика Дюпена); класичний канон утвердили Артур Конан Дойл (Шерлок Голмс) та Аґата Крісті (Еркюль Пуаро, міс Марпл). Детектив вимагає чіткої логічної побудови, «чесної гри» з читачем і несподіваної, але вмотивованої розв'язки. В українській літературі елементи детективу присутні в пригодницькій та соціально-психологічній прозі; до жанру зверталися сучасні автори, зокрема Андрій Кокотюха, розвиваючи ретро-детектив на українському історичному матеріалі.
Дипломатика
Дипломатика — спеціальна історико-філологічна дисципліна, що вивчає історичні акти й документи (грамоти, привілеї, договори, універсали) — їхнє походження, форму, внутрішню будову (формуляр), засоби засвідчення (печатки, підписи) та автентичність. Головне завдання дипломатики — відрізнити справжні документи від підроблених і встановити час, місце та обставини їх створення. Дисципліна аналізує усталену структуру акта (протокол, основний текст, есхатокол), сталі формули (інтитуляцію, інскрипцію, нарацію, диспозицію, санкцію, корроборацію, датування). Дипломатика тісно пов'язана з палеографією, сфрагістикою (наукою про печатки) та джерелознавством. Для української історії дипломатика важлива при вивченні князівських грамот доби Русі, актів Великого князівства Литовського, гетьманських універсалів козацької доби. Основи дипломатики як науки заклав у XVII ст. Жан Мабільйон; українські актові джерела досліджували історики Київської археографічної комісії.
Дискурс
Дискурс — багатозначне поняття гуманітарних наук, що в найзагальнішому сенсі означає мовлення, занурене в соціальний, історичний та ідеологічний контекст, тобто «мову в дії». У лінгвістиці дискурс — це зв'язний текст у сукупності з екстралінгвальними чинниками (Еміль Бенвеніст). Вирішального значення поняттю надав Мішель Фуко («Археологія знання»), розуміючи дискурс як історично зумовлену систему висловлювань, що формує об'єкти знання й пов'язана з відносинами влади (дискурсивні практики). Звідси — поняття «медичного», «колоніального», «владного» дискурсу. У літературознавстві розрізняють художній, критичний, наративний дискурси; аналіз дискурсу досліджує, як текст конструює значення й позиціонує суб'єкта. Поняття дискурсу — ключове для постструктуралізму, критичного аналізу, феміністичних і постколоніальних студій.
Дистих
Дистих (двовірш) — найпростіша строфа з двох рядків, звичайно об'єднаних суміжною римою або, як в античному елегійному дистиху, метричним співвідношенням гекзаметра й пентаметра. Завдяки стислості й завершеності двовірш добре надається до афористичних, повчальних і сатиричних висловів, тому він поширений у народних приказках, епіграмах та байкових мораліях. Дистих може бути самостійним мікротвором або будівельним блоком більших строфічних структур. Його лаконізм вимагає від автора смислової концентрації: у двох рядках має вміститися закінчена думка. В українській традиції двовірш живе і в книжній поезії, і у фольклорних жанрах короткої форми.
