29 термінів
Реалізм
Реалізм — художній напрям, що склався в середині XIX століття й поставив за мету правдиве, всебічне зображення дійсності в її типових проявах, у закономірних зв'язках людини й суспільного середовища. Реалісти прагнули об'єктивності, соціального аналізу, психологічної достовірності характерів, показу «типових героїв у типових обставинах». Світові взірці — романи Оноре де Бальзака («Людська комедія»), Ґюстава Флобера, Чарлза Діккенса, Лева Толстого. В українській літературі реалізм досяг високого рівня в соціально-психологічній прозі: романи Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), повісті Івана Нечуя-Левицького («Кайдашева сім'я»), багатогранна творчість Івана Франка (бориславський цикл, роман «Перехресні стежки»), драматургія театру корифеїв — Івана Карпенка-Карого, які глибоко аналізували соціальні суперечності українського життя.
Редакція (твору)
Редакція (у текстології) — один із варіантів тексту твору, що виник унаслідок його свідомого перероблення — самим автором чи іншою особою (редактором, переписувачем). На відміну від дрібних різночитань, редакція передбачає суттєві, цілеспрямовані зміни ідейно-художнього змісту, обсягу чи структури твору. Розрізняють авторські редакції (наслідок роботи письменника над твором — напр. перша й друга редакції) та неавторські. Твір може існувати в кількох редакціях, і встановлення їх співвідношення, хронології та «останньої творчої волі» автора — одне з ключових завдань текстології при підготуванні критичного видання. Давні пам'ятки нерідко дійшли в кількох редакціях (коротка й розлога редакції «Руської Правди»; редакції літописів). Проблему авторських редакцій творів Тараса Шевченка та класиків української літератури розробляла академічна текстологічна школа при підготуванні повних зібрань творів.
Резонер
Резонер — персонаж драматичного (рідше епічного) твору, який висловлює міркування, оцінки й моральні сентенції, близькі до авторської позиції, немовби «резонує» від імені автора. Резонер зазвичай не бере активної участі в дії, а коментує вчинки інших персонажів, повчає, узагальнює, підбиває моральні підсумки. Тип резонера склався в класицистичній драматургії (де він утілював голос розуму й доброчесності) та в комедії, зокрема мольєрівській. У пізнішій, психологічно ускладненій драматургії пряме резонерство сприймається як художня вада — «рупор ідей», що порушує природність характерів; натомість цінується опосередковане вираження авторської думки через дію й підтекст. Розуміння функції резонера важливе для аналізу драматичного конфлікту й способів вираження авторської позиції. Елементи резонерства помітні в українській «просвітницькій» драматургії та ранній реалістичній комедії XIX століття.
Рекрутська пісня
Рекрутська (солдатська) пісня — тематична група української соціально-побутової лірики, що постала після запровадження рекрутчини в підімперській Україні (з 1797 р.) та тривалої, часто 25-річної, військової служби. Ці пісні пройняті глибоким трагізмом: розлука рекрута з родиною, домом і коханою сприймається як «жива смерть», бо повернення майже неможливе. Домінують мотиви примусового «забриття в москалі», плачу матері, туги за рідним краєм, жорстокості муштри. Рекрутські пісні близькі за настроєм до похоронних голосінь. Класичні зразки — «Ой матінко-вишенько», «В неділю рано-пораненьку». Соціальні пісні цього циклу збирали Іван Франко та Осип Роздольський. Тема рекрутчини та солдатської недолі відлунює в поемі Тараса Шевченка «Москалева криниця» й у прозі Марка Вовчка та Панаса Мирного.
Ремарка
Ремарка — авторська вказівка в тексті драматичного твору, що не входить до мовлення персонажів і містить пояснення щодо місця й часу дії, обстановки, зовнішності, поведінки, жестів, інтонацій дійових осіб. Ремарки — це «голос автора» в драмі, єдиний прямий засіб, яким драматург керує сценічним утіленням і доносить свій задум, адже загалом драма позбавлена розповідної мови наратора. Розрізняють ремарки постановочні (опис декорацій, обстановки) та внутрішньосценічні (позначення дій, рухів, психологічних станів). У модерній драмі ремарки часто набувають самостійної художньої вартості, стають розлогими, поетичними, філософськими. Виразний приклад — детальні, поетичні ремарки в «Лісовій пісні» Лесі Українки, що малюють живий, одухотворений світ волинської природи й мають самостійну ліричну красу. Ремарка є суттєвим компонентом художньої цілісності драматичного твору.
Ремінісценція
Ремінісценція — свідоме або мимовільне відлуння в художньому творі образів, мотивів, ритміко-синтаксичних структур чи окремих зворотів іншого, раніше створеного твору. На відміну від прямої цитати, ремінісценція не позначена лапками й не називає джерела, а лише викликає його як віддалений спогад, розрахований на культурну пам'ять читача. Ремінісценція засвідчує включеність твору в літературну традицію, діалог автора з попередниками, спадкоємність тем і форм. Вона тісно пов'язана з алюзією та інтертекстуальністю, проте вирізняється саме характером «пригадування» чужого художнього матеріалу. Аналіз ремінісценцій дозволяє простежити творчі впливи, генетичні зв'язки текстів і місце твору в загальнокультурному контексті.
Ретардація
Ретардація (від лат. «затримка, уповільнення») — композиційний прийом навмисного уповільнення розвитку сюжетної дії перед кульмінацією чи розв'язкою задля посилення напруги, очікування й читацького інтересу. Ретардація досягається за допомогою розлогих описів, авторських відступів, вставних епізодів, повторів, докладних характеристик, що затримують безпосередній перебіг подій. Цей прийом дозволяє тримати читача в стані напруженого очікування, підготувати сприйняття вирішального моменту, надати творові епічної повноти. Ретардація особливо характерна для епічних жанрів — героїчного епосу, роману, поеми, де розлогість оповіді є жанровою ознакою. Уповільнення дії через докладні описи природи, побуту, психологічних станів властиве, зокрема, класичному реалістичному романові. Майстерне застосування ретардації свідчить про досконале володіння письменником мистецтвом композиції та вміння керувати читацькою увагою й емоційним ритмом твору.
Ретроспекція
Ретроспекція — композиційний прийом, що полягає у зверненні розповіді до подій минулого, які передували зображеному теперішньому, у порушенні прямої хронологічної послідовності викладу задля глибшого розкриття причин, витоків характерів чи прихованого змісту подій. Ретроспекція дозволяє поєднати різні часові плани, показати передісторію, пояснити мотиви вчинків героя, створити психологічну багатовимірність. Цей прийом широко застосовує психологічна й модерна проза, зокрема твори, побудовані на спогадах, снах, внутрішньому монолозі. Наприклад, ретроспективна композиція властива автобіографічній кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна», де оповідач повертається у світ дитинства, переплітаючи спогад і роздум зрілої людини. Ретроспекція є важливим засобом поглиблення психологізму, розкриття внутрішнього світу героя та ускладнення сюжетно-часової організації твору.
Рефрен
Рефрен (приспів) — рядок, група рядків або строфа, що періодично повторюється в певних місцях вірша, найчастіше наприкінці строф. Рефрен виконує композиційно-об'єднавчу функцію, надаючи творові циклічної завершеності, підсилюючи наскрізний мотив і створюючи ефект наспівності, близький до пісні. Повторюючись у нових контекстах, рефрен часто змінює свій смисловий відтінок, набуваючи щоразу глибшого або іронічно переосмисленого звучання. Рефрен характерний для народної пісні, балади, а також для твердих форм — рондо, тріолета, вілланели, — де його повернення є структурною основою. В українській ліриці рефрен активно вживають для підсилення емоційного лейтмотиву та ритмічного обрамлення строф.
Рецептивна естетика
Рецептивна естетика — напрям літературознавства, що переносить увагу з автора й тексту на читача та процес сприймання (рецепції) твору. Сформувалася наприкінці 1960-х у Констанцькій школі (Німеччина). Ганс Роберт Яусс увів поняття «горизонт сподівань» — систему очікувань читача, зумовлену його досвідом; естетична вартість твору вимірюється дистанцією між горизонтом сподівань і новизною тексту. Вольфганг Ізер розробив теорію «імпліцитного читача» та «пустих місць» (Leerstellen; поняття, що відштовхується від «місць невизначеності» Романа Інґардена) — пропусків, які читач заповнює у процесі читання, актуалізуючи текст. Рецептивна естетика споріднена з американською «критикою читацького відгуку» (Стенлі Фіш). Вона обґрунтовує історичну змінність тлумачень і активну, співтворчу роль читача, доповнюючи герменевтику й теорію інтерпретації.
