10 термінів
Зав'язка
Зав'язка — компонент сюжету, подія, що започатковує основний конфлікт твору й дає поштовх розвиткові дії; це момент, коли порушується попередня рівновага й виникає суперечність, яка й визначить подальший перебіг подій. Зав'язка пробуджує читацький інтерес, окреслює головне протистояння сил чи характерів. Від чіткості й вмотивованості зав'язки значною мірою залежить напруга й цілісність усього сюжету. Наприклад, у трагедії Софокла «Цар Едіп» зав'язкою є звістка про мор у Фівах і рішення Едіпа знайти вбивцю попереднього царя, що запускає фатальний ланцюг розкриття істини. В українській драматургії виразну зав'язку має п'єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» — прагнення Герасима Калитки збагатитися через шахрайство з фальшивими грішми, що й розгортає сатиричний сюжет про згубну владу наживи.
Загадка
Загадка — фольклорний жанр, стислий алегоричний опис предмета чи явища, який треба відгадати за метафоричними натяками: «Без вікон, без дверей — повна хата людей» (огірок, гарбуз). Загадка ґрунтується на метафорі, метонімії, паралелізмі й несподіваному зіставленні далеких понять, розвиваючи спостережливість і образне мислення. Генетично загадка пов'язана з давньою «таємною мовою» мисливців та обрядами ініціації. Розрізняють загадки про природу, людину, господарство, абстрактні поняття. Українські загадки зібрав і опрацював Іван Березовський у фундаментальному виданні «Загадки» (1962), а також Пилип Ілларіонов та Матвій Номис. Поетика загадки — метафоричне «перейменування» світу — живила образність барокової поезії та ребусів, а її структуру досліджував Олександр Потебня.
Зайва людина
«Зайва людина» — літературний тип, що постав у XIX столітті: освічена, обдарована, часто дворянська особистість, яка через розлад із суспільством, внутрішню роздвоєність і брак життєвої мети не знаходить застосування своїм силам і почувається зайвою, «непотрібною». Такому героєві властиві рефлексія, скептицизм, розчарування, пасивність, нездатність до дії, «розумова втома». Тип сформувався в європейському романтизмі й реалізмі. В українській літературі цей тип зазнав національного переосмислення: риси «зайвої людини» має герой роману Валер'яна Підмогильного «Місто» Степан Радченко (щоправда, амбітний, а не пасивний — це радше полеміка з типом), а також частина інтелігентських образів прози доби «розстріляного відродження». Тип «зайвої людини» слід відрізняти від «маленької людини» (соціально приниженого) та антигероя. Аналіз цього типу розкриває конфлікт особистості й суспільства як наскрізну тему літератури XIX–XX століть.
Замовляння
Замовляння — магічні словесні формули, якими, за народним віруванням, впливали на природу, здоров'я, долю чи ворога. Це один із найдавніших жанрів фольклору, що сягає дохристиянської доби; він поєднує ритуальне слово з дією (жестом, водою, вогнем, зіллям). Розрізняють замовляння лікувальні (від переляку, пропасниці, зубного болю), господарські, любовні («присушки») та захисні. Композиційно замовляння часто будується на паралелізмі й формулі «як… так і…», на переліку та «згортанні» хвороби. Класичний корпус українських замовлянь зібрав і опублікував Петро Єфименко, а згодом — Микола Москаленко у збірнику «Українські замовляння» (1993). Магічне слово замовлянь відлунює в образності модерністів, зокрема в «Лісовій пісні» Лесі Українки.
Замовчування
Замовчування (апосіопеза) — стилістична фігура, що полягає в раптовому обриві вислову, коли автор чи персонаж не договорює думку до кінця, полишаючи її незавершеною й позначаючи це на письмі трьома крапками. Недомовлене слово читач домислює сам, і саме ця незавершеність часто виразніша за будь-яке пряме твердження. Замовчування передає сильне хвилювання, нерішучість, погрозу, натяк або небажання говорити далі, відкриваючи простір для підтексту. Фігура широко вживається в драматичному діалозі, ліриці схвильованого типу та психологічній прозі, де обірвана фраза відтворює живий рух почуття. На відміну від еліпсиса, тут пропущене не відновлюється однозначно: думка лишається принципово відкритою.
Зачин
Зачин — усталений початок фольклорного твору, стійка словесна формула, що вводить слухача у світ оповіді й налаштовує на певний жанр. У казці зачин переносить у невизначений час і простір («Був собі…», «У некотрім царстві, у некотрій державі…»); у думі зачин часто малює широку картину природи («Ой у неділю рано-пораненьку…»); у билині — заспів про подію. Зачин виконує композиційну (розмежування реального та художнього світів), настроєву й мнемонічну функції, полегшуючи усне відтворення. Йому протиставлена кінцівка — заключна формула твору. Зачин як елемент народнопоетичної формульності досліджували в межах теорії усно-формульної творчості (Мілмен Перрі, Алберт Лорд). Стилізацію фольклорного зачину активно застосовували в літературній казці Іван Франко та в поемах Тараса Шевченка.
Збірний образ
Збірний образ — художнє узагальнення, у якому втілено типові риси цілої групи людей, соціальної верстви, покоління, народу чи навіть епохи. Збірний образ може поставати як окремий персонаж, наділений узагальнено-типовими рисами багатьох, або як цілісний образ спільноти — «колективний герой» (натовп, громада, військо, народ). Збірний образ дає змогу порушувати масштабні соціальні й національні проблеми, показувати рух історії через долю мас. Прикладом «колективного героя» слугує запорозька громада в повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» чи громада тухольців у повісті Івана Франка «Захар Беркут», де народна єдність постає рушієм перемоги. Збірним образом України-матері, знедоленого народу пройнято «Кобзар» Тараса Шевченка. Збірний образ трудового народу, села й міста — характерна риса реалістичної та неореалістичної прози XIX–XX століть.
Звуконаслідування
Звуконаслідування (ономатопея) — творення слів шляхом імітації звуків навколишньої дійсності або добір таких слів і звукосполучень, що своїм звучанням відтворюють природні шуми, голоси тварин, звуки явищ: «шелест», «дзюрчати», «кувати», «тьохкати». Ономатопея ґрунтується на природному зв'язку між звучанням слова та позначуваним звуком, тому належить до найдавніших виявів мовотворчості. У художній літературі звуконаслідування посилює наочність і чуттєву конкретність образу, дозволяючи читачеві не лише уявити, а й «почути» зображуване. У поезії ономатопея тісно поєднується з алітерацією та асонансом, творячи звукопис, що імітує явища дійсності. Звуконаслідування — важливий засіб фонетичної образності та предмет вивчення фоносемантики й стилістики.
Звукопис
Звукопис (інструментування) — свідома звукова організація художнього мовлення, добір і повтор звуків, підпорядковані створенню певного акустичного враження, посиленню образності та емоційного впливу. Звукопис об'єднує різні прийоми фонетичної виразності — алітерацію, асонанс, звуконаслідування, звукові повтори, — узгоджуючи звучання вірша з його змістом і настроєм. За допомогою звукопису поет може імітувати явища дійсності, передавати рух, ритм, емоційний стан, творити звукову символіку. Майстерне інструментування є ознакою високої версифікаційної культури; блискучі зразки звукопису дала українська модерна поезія, зокрема Павло Тичина. Звукопис — важливий рівень аналізу поетичного тексту, що вивчає взаємодію звукової форми й смислу як складник цілісної художньої структури твору.
Зевгма
Зевгма — стилістична фігура, за якої одне слово (найчастіше дієслово чи прикметник) синтаксично поєднується з кількома іншими, до кожного з яких воно стосується в різному — то прямому, то переносному — значенні: «Він тримав у руках парасольку й гарний настрій». Незбіг значень породжує несподіваний, часто комічний або іронічний ефект, оскільки одне спільне слово раптово «повертається» різними гранями смислу. Зевгма демонструє економію мовних засобів і водночас гру багатозначністю, вимагаючи від читача уваги до значеннєвих переходів. Ця фігура характерна для гумору, сатири та дотепного афористичного мовлення. Зевгма належить до засобів експресивного синтаксису, побудованих на порушенні однорідності семантичних зв'язків слова.
