Нова критика

Нова критика (New Criticism) — впливовий напрям англо-американського літературознавства 1930–1950-х років, що обстоював автономію художнього тексту й метод «пильного читання» (close reading). Нові критики зосереджувалися на самому творі як самодостатній вербальній структурі, ігноруючи біографію автора та історичний контекст. Вони запровадили поняття «омана намірів» (intentional fallacy — хибність апеляції до задуму автора) та «омана враження» (affective fallacy — хибність апеляції до емоційного ефекту), сформульовані Вільямом Вімсеттом і Монро Бердслі. Ключові постаті — Джон Кроу Ренсом (книга «Нова критика», 1941, що дала назву напрямові), Клінт Брукс, Роберт Пенн Воррен, Аллен Тейт, а також попередники Айвор Річардс та Т. С. Еліот. Нова критика зосередилася на аналізі парадоксу, іронії, двозначності та образної структури, надовго визначивши практику викладання літератури в університетах.