Метапроза

Метапроза (метафікція) — тип художньої прози, що свідомо привертає увагу до власної вигаданості й до процесу свого творення, порушуючи ілюзію реальності («оголення прийому»). Метапроза розмірковує про природу літератури, роль автора й читача, межу між вимислом і дійсністю. Термін увів Вільям Ґесс (1970), а теорію розробили Патриція Во («Метафікція», 1984) та Лінда Гатчен («Нарцисична оповідь»). Прийоми метапрози — вставні коментарі автора, звертання до читача, «роман у романі», персонажі, які усвідомлюють свою літературну природу, розрив фабули, гра з жанровими конвенціями. Історичні попередники — «Дон Кіхот» Сервантеса й «Трістрам Шенді» Лоренса Стерна. Метапроза — характерна ознака постмодернізму. В українській літературі метафікційні стратегії втілили Юрій Андрухович, Юрій Іздрик («Воццек») та Сергій Жадан, а раніше — «химерна проза» 1970-х.