29 термінів
Авангард
Авангард (від фр. «передовий загін») — узагальнена назва радикальних художніх течій першої третини XX століття (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм, експресіонізм), об'єднаних настановою на рішучий розрив із традицією, формальний експеримент, епатаж, оновлення самої мови мистецтва й активну суспільну позицію. Авангард прагнув не відображати, а перетворювати світ, стерти межу між мистецтвом і життям. В українській культурі авангард дав яскраве, самобутнє явище: у літературі — футуризм Михайля Семенка, конструктивістські пошуки, у театрі — реформа Леся Курбаса й театр «Березіль», у малярстві — Олександр Богомазов, Василь Єрмилов, школа Михайла Бойчука. Український авангард 1920-х був частиною загальноєвропейського процесу й водночас питомо національним; його творці здебільшого стали жертвами сталінських репресій доби Розстріляного відродження.
Автограф
Автограф — рукопис твору (чи будь-який текст, підпис), написаний власною рукою автора. Автограф має особливу цінність як першоджерело: він відображає авторську волю, творчий процес, дає змогу простежити етапи роботи над текстом (чернетки, правки, варіанти). У текстології розрізняють автограф-чернетку (з численними виправленнями), автограф-біловик (чистовий, остаточний) та авторизований список (копію, звірену й виправлену автором). Автографи — основа встановлення канонічного тексту твору й вивчення творчої історії. Дослідженням авторських рукописів займається генетична критика. Автографи видатних українських письменників — Тараса Шевченка (рукописні «захалявні» книжечки, альбоми), Івана Франка, Лесі Українки — зберігаються в архівах та рукописних фондах (зокрема в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України) і є національним культурним надбанням. Колекціонування автографів називають філографією.
Акмеїзм
Акмеїзм — течія в поезії початку XX століття, що постала як реакція на туманну багатозначність символізму й проголосила повернення до ясності, предметності, чіткості образу, «прекрасної ясності» та майстерності ремесла. Акмеїсти (від грец. «acme» — вершина) цінували земну, речову конкретність, культуру, зв'язок із світовою художньою традицією. Естетична настанова акмеїзму — точність слова, пластичність, рівновага — типологічно споріднена з програмою українських неокласиків 1920-х років, які теж обстоювали ясність, досконалість форми й опору на класичну спадщину. Ця спорідненість засвідчує загальноєвропейський характер пошуку «нової предметності» й культури вірша в поезії модерної доби, коли різні національні школи, зокрема українська неокласика на чолі з Миколою Зеровим, шукали противаги розпливчастому суб'єктивізмові в чіткій, гармонійній формі.
Акровірш
Акровірш — вірш, у якому початкові літери рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово, ім'я або цілу фразу. Акровірш належить до візуально-словесних форм, у яких графічне розташування тексту несе додатковий смисл поза власне віршовим змістом. Історично акровірші використовували для прихованого підпису автора, присвяти адресатові чи вміщення таємного послання, а також у духовній поезії Бароко. Складність форми полягає в подвійному обмеженні: поет мусить водночас творити повноцінний вірш і дотримуватися заданої послідовності початкових літер. Різновидами є мезостих і телестих, де ключове слово складають серединні або кінцеві літери рядків.
Алегорія
Алегорія — троп і спосіб художнього зображення, за якого абстрактне поняття чи ідея втілюється у конкретному образі, що має стале, загальнозрозуміле переносне значення: лисиця уособлює хитрість, лев — силу, терези — правосуддя. На відміну від багатозначного символу, алегорія має однозначне, раціонально «розшифровуване» тлумачення, закріплене культурною традицією. Алегорія лежить в основі байки, притчі, мораліте, багатьох емблематичних жанрів Бароко. Розгорнута алегорія може організовувати цілий твір, у якому кожен образ відповідає певній ідеї. Як засіб іносказання алегорія дозволяє унаочнити абстрактні моральні, філософські чи політичні поняття, роблячи їх наочними й дидактично виразними для читача.
Алітерація
Алітерація — стилістичний прийом звукопису, що полягає в повторенні однакових або подібних приголосних звуків у суміжних словах чи рядках задля посилення виразності й музичності поетичного мовлення. Повтор приголосних створює додатковий звуковий малюнок, що може імітувати явища дійсності (шелест, гуркіт, дзвін), підкреслювати смислово важливі слова, надавати рядкові інтонаційної єдності та емоційного забарвлення. Алітерація належить до найдавніших засобів організації вірша — у германській поезії вона навіть заступала риму як структурний принцип. В українській поезії алітерацію майстерно застосовував Павло Тичина, творячи звукову образність. Разом з асонансом алітерація формує звукопис (інструментування вірша) — важливий рівень фонетичної організації художнього тексту.
Алюзія
Алюзія — стилістичний прийом, натяк на загальновідомий історичний, міфологічний, біблійний чи літературний факт, подію або персонажа, що збагачує текст додатковими смислами через асоціацію. Алюзія не цитує джерело прямо, а лише відсилає до нього, розраховуючи на культурну обізнаність читача, здатного впізнати натяк і розгорнути його імпліцитний зміст. Так автор стисло вводить у твір цілий пласт значень: назвавши героя «Дон Кіхотом», письменник викликає весь комплекс уявлень про шляхетне донкіхотство. Алюзія тісно пов'язана з ремінісценцією та інтертекстуальністю. Вона є важливим засобом діалогу твору з культурною традицією й одним із ключових прийомів поетики, надто в літературі модернізму й постмодернізму.
Ампліфікація
Ампліфікація — стилістичний прийом нагромадження однорідних мовних засобів (синонімів, епітетів, порівнянь, однотипних синтаксичних конструкцій) задля всебічного розкриття, підсилення чи емоційного увиразнення думки. Ампліфікація ніби «розгортає» образ, оглядаючи його з різних боків і поступово нарощуючи виразність, тому вона тісно пов'язана з градацією та синтаксичним паралелізмом. Цей прийом надає мовленню повноти, розмаху й пафосу, тому характерний для ораторського стилю, урочистої оди, епічної та громадянської поезії. Надмірна ампліфікація, проте, може призвести до багатослів'я, тому майстерність полягає в доцільності кожного нагромадженого елемента. Ампліфікація — важливий засіб експресивного синтаксису й риторичної організації тексту.
Амфібрахій
Амфібрахій — трискладова стопа з наголосом на середньому складі (U—U). Грецька назва означає «оточений з двох боків короткими», бо сильна позиція обрамлена двома слабкими. Амфібрахічний ритм має рівний, погойдувальний, розповідний характер, близький до спокійної оповіді, тому він часто трапляється в баладах та в ліро-епічних творах. Завдяки природності інтонаційного руху амфібрахій добре надається до наративних сюжетних віршів. У силабо-тонічній системі він, поряд із дактилем та анапестом, належить до трискладових розмірів, що дають довший і плавніший рядок, ніж двоскладові стопи, і створюють ефект неквапливого, врівноваженого мовлення.
Анаграма
Анаграма — слово або словосполучення, утворене перестановкою літер іншого слова: з тих самих літер складають нове значення. Анаграма належить до комбінаторних, ігрових прийомів словесності, у яких художній чи смисловий ефект виникає внаслідок прихованої перебудови буквеного складу. Історично анаграми використовували для творення псевдонімів, зашифрованих підписів, таємних послань, а також у бароковій «курйозній» поезії. Особливий різновид — анаграматичний вірш, у якому звуковий склад ключового слова «розсіяно» повторюється в тексті. Анаграма демонструє увагу до матеріальної, буквено-звукової форми слова й здатність мови до комбінаторної гри. Вона межує з паліндромом, акровіршем та іншими формально-експериментальними прийомами й вивчається поетикою в аспекті ігрового ставлення до мовного матеріалу.
