9 термінів
Характер (літературний)
Характер у літературознавстві — художньо переконливе, внутрішньо вмотивоване зображення особистості персонажа в єдності її індивідуальних і типових рис, у розвитку та в зв'язках з обставинами. На відміну від «персонажа» як формальної одиниці й «типу» як узагальнення, «характер» наголошує на психологічній повноті, цілісності й неповторності зображеної особистості. Проблему художнього характеру гостро поставив реалізм XIX ст. з його увагою до соціальної та психологічної зумовленості людини («людина і середовище»). Класична естетика (Ґеорг Геґель) вбачала в характері зосередження загального у формі індивідуального. Майстерність характеротворення — критерій художньої вартості прози й драми. В українській літературі глибокі, психологічно вмотивовані характери створили Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Володимир Винниченко та Валер'ян Підмогильний.
Характеротворення
Характеротворення — система художніх засобів і прийомів, за допомогою яких письменник створює образ персонажа, розкриває його вдачу, психологію та світогляд. До основних засобів характеротворення належать: портрет (опис зовнішності), мовна характеристика (індивідуалізоване мовлення персонажа), вчинки й поведінка в конфліктних ситуаціях, психологічний аналіз (внутрішній монолог, «діалектика душі»), самохарактеристика, характеристика з боку інших персонажів та автора-наратора, «промовисте» ім'я, пейзаж і речі як засіб непрямої характеристики, деталь. Характеротворення буває прямим (безпосередня авторська оцінка) і непрямим (характер розкривається через дію). Майстерність характеротворення — один із головних критеріїв художньої вартості епічного й драматичного твору. Розмаїтими, психологічно вмотивованими прийомами характеротворення послуговувалися Панас Мирний, Іван Франко, Володимир Винниченко та Валер'ян Підмогильний.
Химерна проза
Химерна проза — стильова течія в українській літературі кінця 1950-х — 1980-х років (розквіт — 1970-ті — 1980-ті), що поєднала реалістичне зображення дійсності з фольклорно-міфологічною фантастикою, притчевістю, гротеском, умовністю, іронічною грою й розкутою композицією, ставши українським відповідником світового магічного реалізму. Назва пов'язана з підзаголовком роману Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» — «химерний роман». До течії належать твори Валерія Шевчука («Дім на горі», «Три листки за вікном»), Володимира Дрозда, роман «Лебедина зграя» Василя Земляка, проза Євгена Гуцала. Химерна проза черпала з барокової традиції, народної демонології, козацьких переказів, дозволяючи в умовах цензури говорити про національну історію, пам'ять і духовність мовою міфу й притчі. Вона стала важливим містком до постмодерної прози.
Хіазм
Хіазм — стилістична фігура, що полягає у дзеркальному, перехресному розташуванні паралельних членів двох суміжних відрізків мовлення: якщо в першому порядок елементів прямий (AB), то в другому — обернений (BA). Назва походить від грецької літери «хі» (Χ), форма якої символізує перехрещення. Хіазм створює симетричну, замкнену композицію фрази, підкреслює смислове протиставлення або тотожність її частин і надає вислову афористичної карбованості: «Їмо, щоб жити, а не живемо, щоб їсти». Ця фігура широко вживається в приказках, сентенціях, ораторському мовленні та поезії. Хіазм належить до фігур синтаксичного паралелізму й демонструє, як симетрія побудови може стати самостійним засобом художньої виразності.
Хорей
Хорей (трохей) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі (—U), протилежна ямбові за розташуванням сильної позиції. Хореїчний ритм часто сприймається як більш пружний, пісенний, рухливий, тому він тяжіє до фольклорних, танцювальних та дитячих жанрів, а також до емоційно піднесеної лірики. Чотиристопним хореєм написано чимало народнопісенних стилізацій; цим розміром широко послуговувався Тарас Шевченко, надаючи йому глибокого національного звучання. Як і ямб, реальний хорей припускає пірихії — пропуски метричних наголосів, що урізноманітнюють ритмічний малюнок і запобігають монотонності скандування.
Хронотоп
Хронотоп (від грец. «час» і «місце») — суттєвий взаємозв'язок часових і просторових відношень, художньо освоєних у літературному творі, єдність часу й простору як формально-змістова категорія. Поняття запровадив і докладно розробив теоретик літератури Михайло Бахтін, показавши, що в різних жанрах складаються типові хронотопи — образи часопростору (хронотоп дороги, порога, зустрічі, замку, провінційного містечка), які визначають художній світ твору й тип героя. Хронотоп надає подіям конкретності, «згущує» час у зримі просторові образи. Наприклад, у драмі Лесі Українки «Лісова пісня» діє міфопоетичний хронотоп волинського лісу з циклічним часом пір року, що втілює вічний ритм природи. Хронотоп дороги, мандрівки організує численні епічні твори, а хронотоп межової ситуації — модерну психологічну прозу, поглиблюючи філософський зміст зображеного.
Художній образ
Художній образ — основна категорія й спосіб буття мистецтва, конкретно-чуттєва та водночас узагальнена картина людського життя, створена засобами мови й перетворена творчою уявою митця. Образ поєднує одиничне й загальне, об'єктивне й суб'єктивне, раціональне й емоційне; він не копіює дійсність, а естетично її перетворює й концентрує. За предметом розрізняють образи-персонажі, образи-пейзажі, образи-речі, образи-символи; за структурою — образ-троп (метафора, метонімія). Природу художнього образу як «мислення образами» досліджував Олександр Потебня («Думка й мова», «Із записок з теорії словесності»), проводячи аналогію між образом і внутрішньою формою слова. Образне мислення — специфічна ознака мистецтва, що відрізняє його від понятійного мислення науки. Система образів твору творить його художній світ і втілює авторську концепцію дійсності.
Художня деталь
Художня деталь — виразна подробиця в художньому творі, що несе значне змістове й емоційне навантаження, увиразнює образ, характер, ситуацію, розкриваючи ціле через частину. Влучно дібрана деталь здатна сказати більше, ніж розлогий опис: вона економно й гостро характеризує персонажа, середовище, психологічний стан. Розрізняють деталі портретні, пейзажні, побутові (речові), психологічні. Деталь може бути наскрізною, повторюваною, набуваючи значення символу чи лейтмотиву. Майстерність художньої деталі особливо цінувалася в новелістиці, де стислість жанру вимагає максимальної місткості кожного образу. Неперевершеним майстром промовистої, разючої деталі був Василь Стефаник: у його новелах одна деталь (образ камінного хреста, материних сліз) концентрує всю силу трагізму. Точна, психологічно наснажена художня деталь — ознака високої майстерності письменника, свідчення його вміння бачити суттєве й передавати його небагатьма, але вагомими штрихами.
Художня умовність
Художня умовність — принцип, за яким мистецтво не копіює дійсність буквально, а перетворює її, відтворюючи життя в перетвореному, узагальненому, «неправдоподібному» вигляді, що все ж виражає правду про світ. Умовність — це «домовленість» між митцем і реципієнтом про те, як сприймати художній світ. Розрізняють первинну умовність (властиву самій природі мистецтва як образного відображення) і вторинну (свідоме порушення життєподібності — фантастика, гротеск, алегорія, гіпербола, міф, символ). Умовні форми дозволяють глибше й гостріше виразити суть явищ, вивільнити творчу уяву. Висока умовність характерна для драми-феєрії, притчі, антиутопії, химерної прози. Наприклад, драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня» будується на умовному поєднанні реального й фантастичного світів; умовно-фантастичні образи використовує сатира. Художня умовність — фундаментальна властивість мистецтва, що робить його не копією, а особливим, творчим пізнанням і перетворенням дійсності.
