Розстріляне відродження

Розстріляне відродження — умовна назва блискучого покоління українських письменників, митців і діячів культури 1920-х — початку 1930-х років, яке піднесло національну культуру на європейський рівень і було майже цілком фізично знищене сталінським тоталітарним режимом. Метафору вперше вжив літературознавець Юрій Лавріненко (1948); як назву її закріпила упорядкована ним антологія «Розстріляне відродження» (Париж, 1959), назву якій запропонував Єжи Ґедройць. Цей культурний вибух охопив усі напрями — від неокласики до футуризму, дав прозу Миколи Хвильового й Валер'яна Підмогильного, драму й театр Миколи Куліша та Леся Курбаса, поезію Павла Тичини, Євгена Плужника, Володимира Свідзинського. Символом трагедії стали масові розстріли в урочищі Сандармох (1937), де знищили сотні представників української інтелігенції. Розстріляне відродження — водночас вершина й найглибша рана української культури XX століття.